1918 народився Олесь Гончар, український письменник та критик, академік НАНУ. Герой України (2005, посмертно), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (1962). Почесний доктор літератури Альбертинського університету (Канада, 1992). Член Спілки письменників України (від 1946; 1959–1971 – голова правління). Автор романів "Собор" (1968), "Людина і зброя" (1960), "Щоб світився вогник" (1955), дилогії "Таврія" (1952) і "Перекоп" (1957), трилогії "Прапороносці" (1946-1948). Навчався у Харківському університеті (1938–1941). Опублікував протягом 1938–1941 кілька новел і повість «Стокозове поле», де була згадка про голодомор 1933. Гончар пішов на фронт добровольцем у складі студентського батальйону, був двічі поранений, перебував у концтаборі на Холодній горі (Харків). 2-у світову війну закінчив зі званням гвардії старшого сержанта. Закінчив Дніпровський університет (1946), навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР (1947–1948). У романах "Тронка" (1963), "Циклон" (1970), "Берег любові" (1976), "Твоя зоря" (1981), повісті "Бригантина" (1975) викрив культ особи, виклав власне бачення шляхів і напрямів розвитку сучасної цивілізації. Роман "Собор" (1968), присвячений проблемі збереження історико-культурної спадщини українського народу, став важливим стимулом розвитку національно-культурних процесів в Україні в 1960–1980-х років. У середині 1960-х років – один з ініціаторів увічнення історії українського козацтва, зокрема спорудження Державного заповідника на острові Хортиця. Як голова СПУ опікувався поширенням і популяризацією української мови, активно виступав проти політики русифікації України. В умовах національно-культурного відродження 1980 – початку 1990-х років підтримав створення товариства шанувальників української мови та Народного руху України, очолив Добродійний фонд відбудови Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Різноманітна громадська діяльність Гончара (зокрема на посаді голови Української Ради Миру) сприяла піднесенню авторитету української інтелігенції на міжнародній арені. Незаперечними залишаються заслуги Гончара в обстоюванні української мови і культури. Його авторитет був підтримкою для українських демократичний сил у процесі відновлення державності України. Твори Гончара виходили англійською, німецькою, китайською, в’єтнамською, російською, португальською, польською, болгарською, чеською та ін. мовами.